Розповідає про участь у революційних подія у Києві у грудні 2013 - лютому 2014. Безпосередньо у силовому протистоянні участі не брав, але як хімік за професією, долучився до виготовлення суміші для "коктейлів Молотова" та вогневих барикад.
[00:00:00.00]
Ф.І.: Доброго дня! Ми вивчаємо історії людей, які пережили чи переживають Майдан. Розкажіть, будь ласка, історію Вашого життя: не лише про Майдан і події після нього, але й мені буде цікава вся історія Вашого життя. Ви будете мати стільки часу, скільки завгодно. В ході нашої розмови я буду робити деякі помітки, щоб потім задати уточнюючі питання. Будь ласка.
[00:00:23.05]
Д.О.: Добре, тоді почну коротко зі своєї біографії. Мене звати [***]. Я народився в 1993 році в місті Севастополь, Автономна Республіка Крим. Там працював мій батько, там працювала моя мати: вони працювали на військовому заводі. Батько в мене інженер-програміст, мати – інженер-електрик та за другим фахом – бухгалтер.
[00:00:54.09]
В 98 [1998 р.] при дефолті підприємство збанкрутувало і після цього мого батька перевели в Київ. В 2000 році в Київ приїхав і я.
[00:01:07.01]
І в перший клас я пішов вже в Києві. Еее (…) В тисячу (…) Яке тисячу?.. Вибачте. В 2008 році я поступив в Київський природничо-науковий ліцей №145 [Київський природничо-науковий ліцей № 145 - освітній заклад у Печерському районі міста Києва, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 46].
[00:01:24.14]
Приблизно з цього часу я почав активно їздити, подорожувати Україною як з класом, так і поодинці з товаришами. Був в багатьох містах і найбільше був в Карпатах. Тому в мене є таке відчуття, що я (…) ну, не те що достатньо, але все ж таки побачив Україну. Дуже хотілося… чому активно їздив, подорожував по Карпатах, тому що хотілося побачити місця, які не весь час перебували під Радянським Союзом. Еее (…) бо в нас, наприклад, в Севастополі та більш, ну, по території Криму – залишки Радянського Союзу зберігалися майже до 2005 року.
[00:02:14.02]
Ф.І.: Про 2005 рік. А що сталося в 2005 році?
Д.О.: В 2005 році просто вже після Помаранчевої революції активно почала рухатися молодь і в нас просто молоді доламали деякі залишки. Доламали їх (…) ну (…) не те що фізично, почали робити по-новому. А оскільки в нас дуже багато пенсіонерів, які були комуністами, офіцерами, оскільки, ну, Севастополь – це військове місто, то в нас дуже багато офіцерів високого рангу. Від підполковника і вище.
[00:02:57.08]
В нас дуже адмірал, контр-адмірал [вищі офіцерські звання на флоті]. Ну, декілька адміралів флоту було. І тому все це накладали (…) в нас дуже багато ветеранів, які дійсно мають ті погляди як комуністи, і тому (…) вот (…) ну (…) мене, наприклад, це (…) ну, раніше мені, коли я там був, мені здавалося, що це нормально, що це усі так будуть. Після того як я поїздив, подивився, як живуть інші, як думають інші, я змінив свою думку і не вважаю, що це саме так, як я хотів би жити далі, бо воно все ж таки віджило своє (…) аааа (…)
[00:03:39.08]
І щодо того, як я потрапив на Майдан. Коли почалися заворушення (…) ну (…) не так (…) не те слово (…) не заворушення. Скоріше, коли почалися студентські протести. 30 листопада, коли їх розганяли на рахунок того, що відмова від Євросоюзу. Мене там ще не було. В мене просто (…) ну (…) Я навчаюсь і в мене в той час були певні проблеми з навчанням, я доздавав деякі предмети. Я там не був.
[00:04:17.10]
Не був я там до (дивиться вгору) (_) до 19 грудня [потім в ході розмови після інтрев’ю респондент уточнив, що сплутав з 19 січня 2014 року]. Коли вже почалися активні масові протести, я там періодично з’являвся, і 19 грудня [19 січня] в мене (…)
[00:04:30.09]
Мій товариш, який мені дуже близький (…) І він (…) ну (…) слово «служить» не підходить (…) Він (…) Ну (…) був в (…) і зараз є, в «Соколі», в окремій «сокільській» чоті. Там було на Майдані присутні їх дві [мається на увазі «сокольські чоти»]: одна, перша сотня імені Святослава Хороброго, і мала бути друга, але людей на неї не було. І просто вийшло, що, ну, так… Її назвали просто «окрема чота».
[00:05:04.08]
І він мені 19 числа, 19 грудня [плутає з 19 січня], а коли почалися (…) ну (…) Я це називаю, що це вже була бійка, почалися отакі от бої, він мені каже: «Сашко, нам терміново потрібна допомога. Ти в нас хімік», - і от саме в цей (…) в 4 години [16.00, 19 січня 2014 року] він мені скидає всю інформацію.
[00:05:26.13]
В 5 годин [17.00 19 січня 2014 року] я приїжджаю на Майдан, дивлюся, підходжу на Грушевського, бачу, які там бої. Повертаюся назад до КМДА [Київська міська державна адміністрація], кажу: «Ну, конкретніше, що треба». Він каже: «Ну, людей в нас вистачає. Нам, у випадку чого, немає чим оборонятися».
[00:05:43.03]
І тоді я просто беру (…) вже почалися проблеми з тим, щоб перестали відпускати бензин в каністри. От, наприклад, журналісти, які в точкі знаходилися на Майдані, в яких працювали генератори (…) Вже (…) ну, я вже знав про факт побиття і закриття (_) Ну, назвати це «міліцією» вже якось язик не повертається (…) Оці (…) ну, ця провладна міліція, скажемо так (…) Хоча це теж не є нормальним терміном. Вона вже закрила декількох журналістів і після цього я зрозумів, що в центрі добути бензин буде не можна.
[00:06:27.10]
Тоді я просто доїхав до себе на район [Оболонський район міста Києва], де я живу. Там ми просто з батьком взяли каністру, перечепили горловину від (…) В нас авто на дизельному паливі. Ми просто перечепили горловину, ніби це як з бензобака на каністру, і просто заправили п’ять літрів бензину в цей, ніби як бак.
[00:06:52.09]
Після цього я з цією каністрою, з блоком сірників, причому спеціальних таких, типу як мисливські, вони довше горять, і добрячою такою шматою і олією, я приїхав на Майдан, вручив це все хлопцям. Тоді вже почалася ротація. Тоді трохи відтіснили той «Беркут» [розформований підрозділ міліції особливого призначення при обласних МВС України], що тоді стояв. Бо нас не те, щоб було більше, ми швидше змінювались. В нас просто постійно йшла ротація, люди мінялись на свіжі.
[00:07:24.14]
Із цього моменту я вже починав бути на Майдані кожен день. Фактично від’їжджав на 3-4 години там помитися, щось доздати, доспати, а часто і просто у знайомих «соколів» ночував (…) Ну, і ось так от я дрейфував. Просто (_)
[00:07:47.04]
Скоріше так, що я поселився – це вже було приблизно десь після 30 грудня [плутає з 30 січня]. Там вже така ніби як затишшя було, почалися студентські канікули. І весь той час я присутній там був. На той час вже набагато так міцніше розбудувалася система Майдану. Оці сотні самооборони, присутній «Правий сектор».
[00:08:15.08]
Їх вже, якщо раніше це все було просто на холоді в палатках, то на той момент вже люди остаточно розселилися по КМДА, по (…) намети теж залишилися. Вже були більш точно підвіз дрів, розбилася продовольча система, розбилася медслужба Майдану. Я там, до речі, також був, але як просто фізично як волонтер, бо медичного фаху я не маю. Я за фахом хімік і я використав саме ці знання.
[00:08:52.28]
Коли почалося вже саме так конкретно палаюча, ну я її просто називав «палаючою барикадою» [це вже респондент розповідає про події 18 лютого 2014 року], коли на Грушевського почали активно звозити шини і коли їх почали, ну, ніби як гасити водою, я як хімік, постійно підвозив якісь реактиви.
[00:09:14.25]
У випадку, коли я побачив, що почали цю гасити водою [мається на увазі, барикаду], я привіз і здав в намет «Правого сектору», в мене присутній був карбід. Разом з водою він дає горючий газ – ацетилен. Його використовують газозварювальники. І от просто ми з хлопцями з «Правого сектору», коли закидали нову шину, ми просто закидали її у вогонь з насипаним цим карбідом. На неї поливали воду, починався виділятися ацетилен, який спалахував від сусідніх шин сам і тому барикада постійно підгоряла. Вона постійно горіла і її не вдавалось загасити. Ну, і присутній був бензин. Все, що було мастильно-паливне, все йшло в хід.
[00:10:03.11]
Іще таке, ну, чисто так на цю хвилину прийшов такий спогад: 4 ранку, я приїхав з батьком на Майдан після (…) добу відсипався (…) якраз почала палати оця шина. Народ тягає шини звідки може. Ще момент був, поки їх не заборонили возити авто (…) ну (…) власникам часних авто. В нас авто «Універсал», ми теж пробіглись по сусіднім гаражам, з собою декілька покришок захватили.
[00:10:42.06]
І приїжджаємо (…) Ми на сам Майдан під’їхати було не можна збоку цього (…) на Подолі там розташована штабна міліція. Там в них теж є черговий «Беркут». І Подол, оскільки з нього возили, їздила техніка до того, як ми захватили Український Дім і перекрили дорогу біля цього (…) біля філармонії, там проїхати було дуже важко.
[00:11:14.07]
Внизу могли спинити. Потім так і робили, потім там до 6 років могли дати людині, в якої знайшли чотири (…) комплект зимових шин, такий трохи підстертий. Весь час, що ми підвозили, ми підвозили через (…) проїжджали через Татарку, підіймалися на цей (…) на (…) біля театру «Київська Русь», проїжджали мимо, біля Золотих воріт. Десь там у дворах лишали машину і з неї так перебіжками скочували конкретно ті чотири шини, скочували вниз.
[00:11:55.21]
І ось там от був чорний сніг. Біля тої палаючою барикади було холодно. Там текла вода, бо сніг біля барикади розтавав. Велика кількість сажі. Просто півгодини і в тебе (…) ну, я наприклад, закривав лице арафаткою, платком, і в мене от біля лиця, повністю заповнювалося, воно ставало чорним. Оскільки карбон [хімічний елемент], він має такі змащувальні здібності [мається на увазі «властивості»], на цей сніг (…) дуже легко ковзався. Пройшовсь півгодини, забилися чоботи (…) оцей (…) підошва забилася цим снігом і ставало дуже ковзько.
[00:12:41.21]
До речі, як я теж доїждав туди. Останні дні, коли от, перед 19 лютого (…) коли вона (…) коли нас відтіснили (_) до того моменту, як прорізали за домовленостями в барикадах ніби отвори для машин, з моєї точки зору, це була помилка.
[00:13:07.07]
Бо коли барикади були цілі, взяти їх було не можна, а тут, як тільки є прохід, вони його захоплювали. Тому вважаю, що прохід на Грушевського і на Інститутській - це була найбільша одна з помилок. Не треба було прорізать ті барикади. Саме вони спричинили до того, що в нас майже всіх забили на Майдан і в нас почалася ця палаюча барикада вже на самому Майдані.
Щодо діставання туди.
[00:13:36.17]
До 19 [19 січня] після Грушевського (…) були особливо після того, як в нас вбили нашого (…) він не Сергій, він Самвел Нікоян (…) ну, Нігоян. Цього (…) Михайла Жизневського, білоруса вбили, от після цього ми вже привозили щось на Майдан, брали вивозили когось з поранених.
[00:14:00.23]
Тоді зробили госпіталь в бібліотеці на Грушевського і він дуже не довго проіснував. Його через тиждень відбили. Після того, кого хворого, кого пораненого, ми вже часто забирали додому. Не до себе, а просто по окраїнах Києва привозили, переховували. Ми могли просто взяти, в нас авто, лежачу людину покласти.
[00:14:29.28]
Коли почалося гаряче 19-20 [19-20 лютого], ми так клали просто шість людей в ряд. Під’їжджати (…) ну, 19 [19 лютого] стало легше вже під’їжджати, бо майже позникали «гаїшники». До цього моменту, після кінотеатру «Русь», я постійно виходив з машини, проходив там один-два цих квартали вперед. Якщо ГАІ не має, батько телефонував і під’їжджав. Я знов проходив далі. І отак ми добиралися до цього (…) до (…) (нахиляє голову і потирає обличчя руками) Де в нас Михайлівський собор стоїть?. Я забув як та площа називається. І так ми під’їжджали туди.
[00:15:17.26]
Приблизно так до цього, до 19 (…) 18-19 [18-19 лютого] почала оця загорятися (…) я якраз (…) тоді в мене (…) 19 – це був вівторок, 18 був понеділок [респондент переплутав: 18 лютого 2014 р. – це був вівторок, 19 лютого - середа]. В мене якраз 18 лютого починалося навчання. Я пішов, це був другий семестр, я отримав книжки, відпрацював три чи чотири пари, приїхав додому і почув про якісь заворушення. От я сходив на Майдан, продивився знайомих хлопців. На той час в мене вже було дуже багато знайомих з «Правого сектору».
[00:16:02.03]
Я не можу сказати, що я належав до якоїсь конкретної організації, я допомагав всім, кому міг, і намагався рятувати всіх (…) фактично, хто стояв під українським прапором, всім я намагався допомогти. Мене часто питали, чому на мені не було ніякої символіки. Ну, по-перше, оскільки я дуже часто пересувався один і з небезпечними речами, то мені не можна було, щоб мене якось зачепили. Тому я просто (…) партизанська тактика.
[00:16:36.13]
Я постійно був в зеленому, це був мій (…) ну, колір хакі – це мій просто звичайний колір. У випадку, якщо що, я цим користувався, що мене, наприклад, у сутінках не буде помітно. Але символіку ніяку не одягав. Просто, щоб бути більш маневрішим, щоб не зачепитися. Так, це я якось збився з основного плану (понижує інтонацію). Трохи за конкретніше за наступних найжахливіших чотири дні.
[00:17:10.29]
У вівторок я теж пішов на цей (…) на (…) в університет [Київський національний університет імені Тараса Шевченка], але я там (…) ну, просто в мене мати сиділа на зв’язку. В мене мати часто використовувався як зв’язківець. В телефонному режимі вона тримала зв’язок між нашим колективом. І з чоти телефонували, і з усіх інших. Просто вирішили в сім’ї, що так буде для безпеки краще. Вона мені зателефонувала, що на Майдані починається, от конкретно на Інститутській якісь бій. Я приїжджаю додому.
[00:17:53.10]
Я тоді пішов на роботу. В чотири години [16.00 18 лютого 2014 року] закрили метро. В чотири п’ятнадцять [16.15 18 лютого 2014 року] мій останній учень, який доїхав на метрополітені. Приблизно в 5 годин [17.00] мені зателефонували «Сокол», що йде бій, що вичерпується, що хто може – підвозьте: шини, реактиви і таке інше. Я дуже часто використовую слово «реактиви». Під «реактивами» мається не тільки якісь порошки, якась піротехніка, а й просто часто бензин і будь-які розчинники, які могли палати. І от з роботи я (…) і от в 5 годин мені телефонують, що почалося. В 5 годин я просто попереджую директора і їду з роботи вже на Майдан.
[00:18:41.07]
Приїжджаючи на Майдан, я першим, що зробив, це я чванув до своєї лабораторії. Ще до 19 числа [19 лютого], під час так називаємого «затишшя», за два тижні до 19, я в «Правому секторі» як хімік пішов до них в лабораторію. В них їх було ніби як дві. Одна займалася конкретно коктейлями, інша займалася піротехнікою. Наприклад, ми варили деякі піротехнічні засоби. Все, що можна було використати.
[00:19:23.06]
На жаль, я, ну оскільки я повністю назвав своє ім’я, я просто не хочу називати, які це речовини, але, чесно кажучи, можу сказати відразу, що, по-перше, це було не дуже безпечно, оскільки вони всі (…) Ну, по-перше, все це робилось з порушенням техніки безпеки. Саме тому, коли я прийшов, оці дві лабораторії, які я казав, як ніби повинні бути дві, з’їхалися в одну.
[00:19:52.16]
Лабораторія хіміків-піротехніків располаг (…) ну (…) була розташована на п’ятому поверсі [мається на увазі, на п’ятому поверсі Будинку профспілок України], а ось ті, хто робили коктейлі, вони знаходилися в підвалі. В них щось там спалахнуло і вони переїхали звідти. І на той момент ми вже працювали в одній невеличкій лабораторії десь приблизно 3,5 на 3,5 метри. Це був кабінет Профспілок медичного напрямку, бо там залишилися на стінках грамоти, позалишалися ще деякі нормативні документи (…) ну, там якісь доповіді з медичної сфери. Це було не дуже безпечно.
[00:20:45.14]
По-перше, я туди коли прийшов, перше, що я (…) там був якийсь переполох (…) в цьому примиренні (…) якраз йшли оці домовленості (…) Їх там перевозили. Якраз спалахнула ця лабораторія коктельщиків [за пізнішими уточненнями респондента, це сталося приблизно 24-25 січня]. Її загасили, але все з’їхалося. Просто так у цій кімнаті: заходиш, стояло багато коктейлів, просто в ящиках, бензину в каністрах не було. Були готові коктейлі. Дуже часто вони були вже з загущувачем або з пірогелем. Ми робили цей пірогель.
[00:21:23.18]
Там просто потім (…) нас було приблизно чоловік п’ятнадцять. Точну цифру не називаю спеціально. Ми були різні за фахом. Хіміком там я був лише один, інші – хтось співпрацював з хімічною галуззю. Всім, хто там працював, було від 18 і приблизно до 28-30 років.
[00:21:49.04]
В мене начальником був цей (…) Завідувачем цієї лабораторії був (…) людина взагалі за фахом програміст, при чому не дуже боєздатна, бо мав вроджену ваду ноги, і не міг швидко бігати. Він постійно ходив з ціпком. От ми з ним варили деякі піротехнічні засоби і ми якраз з ним з’явилися, приблизно, він тиждень раніше мене. Його поставили після того, як спалахнула лабораторія коктельщиків. Там шустро розмітали всю лабораторію, ну і ніби, як нічого не було.
[00:22:28.16]
А потім вже він прийшов. І тоді перші три дні ми банально прибирали, бо ці коктейлі, рядом ця (…) це не вибухівка, це фактично, як ніби, детонатори [пристрій, що використовують для підриву вибухівки]. Це просто хімічна речовина, яка може вибухнути від (…) наприклад, не те щоб від удару, просто від різкого звуку (клацає пальцями). Її не можна було синтезувати великими кількостями, тому робили маленькі синтези, там наважка грамів по п’ятдесят, але й це вже досить небезпечно було, бо ця кількість могла відривати кінцівки.
[00:23:04.07]
І от так-от ми приходили в лабораторію, в нас лежать ці коктейлі (…) отут (показує руками на підлогу) (…) просто ящики (…) приблизно метр на півметра, на півметра, і це все отак стоять коктейлі. І лежить перманганат калію [марганцевокислий калій, калієва сіль манганової кислоти, поширена назва в побуті – «марганцівка»], лежить «серебрянка» [алюмінієвий порошок], це все може окиснюватися. Від іскри воно могло спалахнути і взірватися.
[00:23:27.24]
І ото перші три дні ми прибирали, щоб хоч трохи безпечніше стало працювати. Ну, на жаль, куди подіти коктейлі, ми не змогли. Ми їх просто розмістили в безпечному куті. Які умови? Потім, коли вже Профспілки згоріли, я побував там на місці цієї кімнати. Скажу відразу, я туди для того, щоб легше працювати, приніс власний штатив: він сталевий і з чавуну. Я приніс, я від нього знайшов якийсь оплавлений шмат. Отже, температура там була така, що (_) світла пам’ять всім, хто там згорів (_) (мовчить, дивиться вниз) (…) вижити там не можна було.
[00:24:17.23]
Мені здається так, що спочатку там люди задихалися, а потім вже згорали, бо, наприклад, все, що там було, все, той пластик, вся ця обліцовка, вона просто забивала одразу угарним газом. Після цього я вважаю, що Профспілки треба зносити, бо після такого полум’я, яке взагалі там було. Вони й так були побудовані з недотриманням вимог і правил будування. Там були порушення. А після такої температури, бетон стає крихкий (…) Я вважаю, що найменше два поверхи знести, якщо будувати щось нове, бо далі, вважаю, що використовувати не можна.
[00:25:07.15]
Де я був, коли власне горіло? Повертаюся все ж таки до оцих чотирьох днів. 19 ввечері [19 лютого], приблизно п’ята – шоста година [16.00 – 17.00], я з’являюся на Майдані. Мого знайомого вже немає. Урвався зв’язок. На 19 число КМДА було вже нами не зайняте, людей звідти, в часності «Сокол» і інші організації виселили. Тоість, там ніхто не жив. Якраз у суботу ми робили переїзд в цей (…) в Жовтневий палац.
[00:25:48.03]
Я 19 з’являюсь на Майдані, і якраз вже бачу, що вже Жовтий дім, як ми його називали (…) бувало (…) це Жовтневий палац (…) він, коли прорізали барикаду, він став незахищений, бо його взяли в кільце спочатку. Дуже мало людей звідти врятувалося. Його взяли за одну годину. Я якраз з’явився, точився бій від будинку, що стоїть під Жовтневим палацом, біля цього мосту, що перекриває в’їзд на вулицю Інститутську, від нього і до «Глобусу».
[00:26:39.12]
І то до «Глобусу» вже було важко, бо там на горі вже присутні були (…) ну (…) «беркута» (…) ну, не міліція це для мене просто. І отак там постійно, коли вже Грушевського теж захопили, ми постійно очікували, що нас підтиснуть з Грушевського по цій вулиці. Це, мабуть, підтиснули вже під самий момент, коли захватили профспілки і захватили якось ззаду, з провулків (…) відтоді (…) і то від профспілок вони нас не відтиснули.
[00:27:25.08]
Ми стояли по профспілках (умовно малює рукою по столу контури місцерозташування) і від профспілок вже ввечері 19 на шосту, це на той момент, коли я там був. Її може запалили раніше. Там вже палала барикада. Вона вже від кутку профспілок і до цієї (…) ну, до цього постаменту (…) я його чомусь, не знаю, в мене просто я його називаю «Галя з віником». Хтось, хто російськомовний, кличе «Баба с полотенцем». Мені це не подобається. Нехай буде краще «Галя» (посміхається).
[00:28:03.25]
На 6 годину [18.00] палало ще до Галі. Потім в нас ще декілька разів змінювалася ця зигзагообразна лінія і на дев’яту вечора «Галя» вже була за стіною вогню. В нас стояли щити, в нас було нарубане каміння. І взагалі до неї (…) до (…) консерваторії, о (…) до кутка неї тяглася ця вогняна (…) вона трохи не доходила до консерваторії. На той момент там стояли ці, стояли вже (…) як їх? Афганці. Ну, ми вже знали, що в нас на Інститутській вбито, втрачено щонайменше 5-7 людей. До масових, як я їх називаю, розстрілів залишалося ще приблизно 12 годин. Я постійно шукав свого товариша, бо зв’язок обірвався. В будівлю я не заходив. В будівлю профспілок.
[00:29:19.18]
Вже на той час після поранених з’явилися на Майдані зброя. Конкретно там, хто з цих, з афганців стояв, там присутні були трохи «тітушок», з сторони «Глобусу», там на куток. Банально ті, хто туди лізли, це були тітушки. Не хлопці, які за 200 гривень пішли, а конкретно кримінальні елементи, яких скоріше всього випустили за рахунок погашення якогось там чи долгу, чи кримінального якогось там «строк скостить».
[00:29:59.18]
Якось отак. І от просто (…) Вони намагалися пролізти, у них теж була зброя пістолети, але люди, що стояли на кутку філармонії були озброєні мисливською зброєю і при чому багато, як мені здається, в дуже багатьох було нарізна. Вони завалили трьох, що з пістолетами, почали відстрілюватися і сказали: «Тут ніхто не пройде. Хто сунеться далі там (…)».
[00:30:31.16]
Там бруківка утворює таку своєрідну межу. «Хто сунеться далі, всіх валим». Перших трьох пострілів їхніх хватило, щоби там перестали лізти. Відстань була невеличка, метрів ну так тридцять. З цієї відстані вони [мається на увазі, «Беркут»] чітко валили, не скажу, що в око, але в голову просто на раз. Трьох людей (…) ну, не людей, оцих просили. Там люди оці далі стояли, ці «тітушки». Але вони вже далі не лізли. «Беркута» я майже не бачив. Я (…) (зітхає) Десь приблизно об 11 [23.00] наші барикади почали бити БТР . Їх взагалі було три [бронетранспортери].
[00:31:22.11]
Зі сторони Інститутської один і зі сторони Грушевського під’їждав один. Але там нічого було робити, там просто наші барикади не давали нормально маневрувати. Він там під’їхав, подивився і поїхав. Вони били в те, що швидко, нашвидкуруч було побудоване, на Інститутську. На той час я в будівлю профспілок вже не заходив. Всі мої коктейлі, що я робив, я робив їх з термітною сумішшю. Там присутні були алюміній, трохи залізної тирси і використовувалося воно як:
[00:32:06.03]
коли БТР вдаряв в цей (…) барикада ж вона така схилом. БТР з розгону на неї наїжджав, але оскільки вона вгорі вертикальна, то він (…) І от він розганяється, народ запалює коктейлі, кидає йому під днище, він якраз зажигається, і кидають на нього.
[00:32:25.13]
Оскільки він один, бо там вулиця не широка, двом не проманеврувати. Його просто закидали коктейлями. І от декілька моїх коктейлів нагору, коли палає вогонь, він підіймає краску, залізо оголюється і починає діяти терміт, починає горіти залізо. Я не знаю, що було з водіями, які там були присутні. Хтось казав, що з (…) хто метав коктейлі, що там когось таки припекло. Я не знаю. То його був вибір - їхати на нас БТРом чи ні, він міг звернути.
[00:33:09.19]
Але ми захищали своє право на протест. Це вже (…) оце вже (…) цю ніч я вважаю початком (…) Фактично, постійно казали, що на Майдані зброї немає. Вона з’явилася якраз після того, як захопили Жовтневий палац [коли «Беркут» пішов у наступ і захопив Жовтневий палац]. Коли з’явилися перші ранені, коли почали (…) ранені вогнепально і з’явилися вбиті.
[00:33:35.21]
Люди просто об 11 (…) чи (…) Жовтневий палац захопили приблизно десь (…) я чув різні варіанти від тих, хто там знаходиться: від 11 годин до часу дня [від 11.00 до 13.00 19 лютого]. Ну, оскільки захопили швидко (…) годину (…) то мінімально, коли там могло це закінчитися в 2 години [на 14.00]. На станом на 2 години він точно був вже захвалений. І то люди з’їздили додому (…) Зброя була дуже різна.
[00:34:11.07]
Я бачив, взагалі були пістолети, були мисливські обрізи. Згадую я вранці 20, коли почалися вже тоді люди лізти, я туди не йшов. Я вже просто був вимотаний, я не мав сили і якось евакуювався звідти. Я поїхав, добрався додому. Чотири – п’ять годин поспав і повернувся вже дошукувати свого товариша. Я постійно його шукав.
[00:34:46.03]
Я бачив, де людей зі «Свободи» чи з (…) я з того моменту «Соколу» не бачив взагалі. Він був зв’язаний з «Свободою», я перепитував «свободівців». Просто наперед скажу, що вістку про нього, що він живий, я отримав десь в 23 число [23 лютого]. 20 [20 лютого] був отой розстріл вранішній і 23 я отримав звістку, що він живий. В лице, так сказать, я його побачив приблизно через три тижні, після 19 числа.
[00:35:25.24]
Продовжую хронологію, що було після того як почав бити БТР. Це приблизно 11 година [23.00 18 лютого]. Один БТР ми спалили. Другий БТР був спалений приблизно о 3 [мається на увазі 03:00, в ніч з 18 на 19 лютого]. Я в годинах можу трохи помилятися або навіть не трохи, бо годинника на руці в мене вже не було, а телефона (…) я, такого, щоб можна було легко дістати, я не брав. В мене був звичайний кнопочний телефон, який тримав заряд подольше. Я його ховав від морозу десь в себе (…) кудись за пазуху, якось туди поглибше. І я на нього не дивився, бо холодно розщібати, не хотілося.
[00:36:22.23]
Що я знаю точно, так те, що профспілки спалахнули о 2 [02:00 з 18 на 19 лютого]. Це час, який я перепитав питав у людей з годинниками. Я перепитав у трьох людей, тому я вважаю, що два – два п’ятнадцять – це якраз саме той час, коли воно спалахнуло. Що я тоді робив? Після 11-ї, 12-ї [22.00, 23.00 18 лютого], ну, загроза існувала завжди, але в нас почали вичерпуватися шини і ми їх почали тягнути з барикади, що була біля КМДА: між КМДА і цим (…) одну секундочку (…) як її?
[00:37:04.01]
Бессарабський ринок. От, але з’явилася знову загроза, вона завжди була, що нас можуть намагатися захопити, взяти в кільце з Бессарабки. Насправді, як я потім зрозумів: там нічого не скупчилося, бо основна маса військ була на метро Арсенальна, Адміністрація Президента – оцей урядовий квартал.
[00:37:30.11]
До урядового кварталу з Бессарабського ринку ведуть дуже вузькі, круті і звивисті вулиці. Там дуже важко проїхати технікою, розминутися. І там просто ніхто не їздив. Плюс там жилі будинки і це вже конкретно не протів протестувальників, проти живих людей вже було б. І (…) але все ж таки існувала загроза, що нас можуть звідти захопити, і тому от я, з групою людей, просто (…) там були сотні, з сотень самооборони і ще (…) просто отакий от роздріб. І взагалі потім я просто перестав ділити на те, звідки хто. Були люди, в нас була одна мета. І от ми такою купою стали там.
[00:38:23.28]
Там була барикада, вона була складена з шин. Там була така, ніби як чучело Януковича в клітці, і на параші. І воно заважало. Його відсунули, потім ним і підкріпили барикаду, бо барикада була з шин і снігу. Ми повидьоргували усі шини, і їх просто там не залишилося, а сніг сам не тримається, і ми з отих доробили ту барикаду.
[00:38:55.10]
Пізніше було зроблено так: там було, там же колись (…) Майдан взагалі проїзна частина, і там є пішохідна. Там є огорожа. Ми висмикували стовпи цієї огорожі і оце цими щитами, що між стовпами та масами намагалися укріпити ту барикаду [мається на увазі барикада, яка розташовувалася на перетині вул. Б. Хмельницького та вул. Хрещатик біля ЦУМу]. Коли було, використовували зварку. Я, наприклад, їздив часто зі зварювальним апаратом, я доварював, посилювали двері в КМДА, ми посилювали барикаду, щоб (…) до того (…) на Інститутській і це все було, коли було так затишшя між 18 грудня (…) стоп (…) між 19 грудня і 18 лютого між [19 січня і 18 лютого] (…) так (…) стояли ми (…) Ми просто так називали «рубєж», біля цього (…) біля ЦУМу. Звідти нічого не було, але ми там придумали засіб (…)
[00:39:58.01]
Вже на той момент біля мене зібралося багато моїх знайомих друзів, які знайомі по цивільному життю. І от в часності (…) Я взагалі маю інженерні здібності. В мене товариші тоже інженери. Ми продумали як використовуючи ці стовпи з огорожі [стовпи огорожі навколо ЦУМу], як швидко бити каміння так щоби одна цеглина розвалювалася на 4 чи 6 друзків, які зручно кидати. Бо так їх били кувалдами. Просто часто одну цеглину оббивали до зручного розміру.
[00:40:30.24]
Ми викладали рядок цих цеглин. Цей стовпчик був важкий – там на кінці був шар і ще в нього були дві такі скоби, за які чіплялося оце щит огорожі. Ми вдвох ставали плечем до плеча, брали і на рахунок «раз-два-три» ми (…) цеглину за цеглиною, б’ючи в центр, вона розбивалася або на 4, або на 6 шматків. Це дивлячись від того. І ось таким чином це швидко розбивалося. Потім приблизно через години-півтори нас поміняли, відпустили погрітися, ми пішли: частину, де був козацький редут під Главпоштамтом.
[00:41:13.14]
Там щось таке їли, хтось пригощав, просто так їв машинально, не думав, що їв. Але було щось таке (…) мені, мабуть, на той момент все було б смачним (сміється) . І отут почало (…) Пішла звістка, що ніби вичерпується каміння, там да (…) І отут вже я, під’їхав батько, він привіз з собою ці (…) монтіровки, лом, і ми почали знімати бруківку біля поштамту. От (…) Мені дуже сподобалося ця марка поштова – «бруківочка» (посміхається). Там якраз поштамт зображений. Я під поштамтом зняв від 20 до 40 квадратних метрів бруківки, просто от нас трьох з монтіровкою, піднімали ряд, сковирювали, піднімали наступний.
[00:42:08.09]
За нами йшли люди, які збирали його. Тут же викладали в зручний рядочок для розколювання і за нами вже йшли дві людини, які просто кололи цей (…) оцим засобом, способом, що я розказував трохи вище, кололи цю цеглу на цей (…) на бруківку, на каміння. Спочатку нас по п’ять людей, потім нас дуже швидко, хто проходив. Люди йшли там (…) два рядки покололи і передавали цей колун далі.
[00:42:40.18]
Ну, ми так і називали – «колун». Взагалі це то просто стовпик з шаром. Їх зараз це на Майдані теж багато стоїть [ці стовпики використовуються як невисока огорожа]. І якраз от за цим заняттям мене застала, я побачив, що горять Профспілки. Я зняв (…) це ми вже так зняли приблизно метрів 20 в довжину і на ширину тієї бруківки, що там від парапєту і до стіни поштамту.
[00:43:09.24]
Так от в довжину 20 метрів ми зняли. Якраз в цей момент сказали, що більш бруківки не треба, бо ми дуже багато її набили і туди понаприносили. І просто не метали, бо нема було в кого. Коли вже бруківка летить, ну, хто дужий і має армійські навички кидання гранат, ті можуть закинути її на 50 метрів, ну 60 – це дуже максимум, це дуже тренована людина.
[00:43:37.04]
Якщо використовувати пращу [зброя для метання каміння, металевих куль і іншого] (…) якщо (…) не користувалися, бо (…) ну, хто міг, той користувався. Бо в багатьох випадках просто було затісно і тим ременем з камінням легко було поранити товариша, що стояв поруч. А рушниця, гвинтівка, ну 500-300 метрів, пістолет ТТ – 50. І то на пістолет не підеш. Коли прорвали барикаду назад [мітингувальники], коли просто пішли по Інстутській, там люди рвонули з пістолетами, з обрізами.
[00:44:11.17]
Пам’ятаю одного дядечка, він прийшов в цивільному пальто, здається, чи чорного, чи сірого кольору. Він зі словами «В мене ці (…)» ну, вибачте, це пряма цитата: «В мене ці, суки, вчора вбили сина», - він пробився на саму передню барикаду на Інститутській. Це ми вже стояли там, розщібнув пальто і в нього так на шиї висіла мисливська рушниця, повнорозмірна. І він з неї, в нього по кишенях були набої. Не знаю, багато чи ні, бо я на сам перший рубіж туди не вилазив. В мене не було зброї. Коктейлі метати нема в кого, ми спалили вже БТРа, техніка не підходила.
[00:45:02.05]
Я далі просто пішов як волонтер, допомагав в медичному плані, виносив поранених і таким чином шукав свого товариша. Я провірив до того ще, як згоріли Профспілки, я перевірив, чи його там немає в медичному крилі Профспілок, і потім вже, як згоріли до ранку Профспілки, ввечері 20 [20 лютого], я допомагав організовувати медичний госпіталь в Михайловскому монастирі.
[00:45:34.21]
Якраз з цього моменту позникали, повністю зникли «гаїшники» і батько мій (…) часто ми вдвох ми возили поранених, бо їх перебинтовували нашвидкуруч. Внизу на Майдані надавали лікарську допомогу (…) лікарську допомогу вже в Михайлівському [Михайлівський собор] таку (…) ну, там запросто зашивали шви, там накладали, ну (…) Польові умови – польовий госпіталь. І от звідти вже ми вивозили там, у кого були знайомі (…) такі були підпільні госпіталя просто.
[00:46:14.02]
Людина сам врач, він працює десь у лікарні в Києві, але сам живе під Києвом. Часний будинок. І от був такий хірург, він працював в госпіталі на Чернігівській, вернєє в лікарні на Чернігівській. Його жінка – медсестра і в них в часному домі було 10 людей. Він за ними дивився, доглядав.
[00:46:43.22]
Як тільки один виліковувався (…) дуже багато виліковувався, тікав на Майдан. Ну, як тікав? Брав і їхав, на його місце переводили когось ще, хто отримав ті поранення. Таких госпіталів було дуже багато. Саме в такому був знайдений мій товариш. Він так (…) два тижні. Їм дуже повезло. Там з посольством Канади було, але це трохи пізніше розкажу.
[00:47:17.21]
От спалахнули в 2 години [2 години ночі] Профспілки. Пройшла, що не можна бити, не треба бити цю брущатку. Далі знов з’явилися ранені. Але це (…) кого побило камінням, коли БТР вже другий (…) БТР бив. Кого там зачепили якось, бо гранати світошумові, з цвяхами. Дуже часто скотчем промотували саморізи.
[00:47:47.20]
Ну, просто їх продають пачками по 1000 штук і їх легко було там дістати. Відривали (…) намагалися повернути. Хлопець один схопив одну гранату, кинув її. Вона вернулася ментам. Ну, він так робив двічі. На другий раз йому не повезло, вона вибухнула в нього в руках. Кінцівки не було і врачі як не намагалися, не змогли її скласти.
[00:48:16.03]
Просто так зап’ясток ампутували (…) От далі (…) Я далі просто вже знесилився (…) Не дуже пам (…) Пам’ятаю постійно залізний щит. В нас під ногами купа каміння, ми від філармонії до «Правого сектору», палає перед нами вогонь. Ми туди підкидали, щоб довше горіло. Є вогонь, є межа. Її не переступлять. Там ширина того полум’я була місцями до 4 метрів. Полум’я у висоту метрів до 5 було. Ми від огорожі залізний щит і підпирався бруківкою.
[00:48:55.17]
Щоб горіло скидали (…) часто скидали все, що могли: ватний бушлат туди, куртка туди, шина туди, дрова туди. Люди (…) Пам’ятаю якийсь дідусь, хлопець скинув з себе, ну майже залишився в светері, якийсь дідусь: «Синку, що ж ти в цьому один стоїш?» Надяг на нього щось типу, ну (…) от раніше по фільмах про війну показували, там були такі, ватні такі жилетки. Щось типу цього. Потім виявилося, що дідусь надяг на хлопця саморобний бронежилет.
[00:49:33.16]
Там просто на жилетку було нашито ось тут два таких шматка сталевих (показує на собі в області грудей) і на спину один. І важило це кілограмів шість. Там сталь п’ятірка чи четвірка була з нержавіючої [сталь товщиною 5-6 мм]. Це так. Уламками спогади, бо хронометраж (…) от, знаючи, що в 2 години спалили (…) запалали Профспілки .
[00:50:01.17]
Приблизно о 3 [о 3 годині ночі] підпалили БТР другий вже. І на цьому вже далі уривчасто. Там просто вже був момент, коли (…) які там коктейлі? З чим? (підвищує інтонацію) Просто бензин розливали по пляшках. Ще й дівчат от (…) Постійно чоловіки намагалися дівчат відштовхнути, жінок, що зараз тут буде бій. Ідіть туди. І от це була от постійно, бо дівчата проривалися, це (…) ну, останні години просто людей, там вже людину (…) (заминається) Там вже дівчата лили, розливали той бензин.
[00:50:42.23]
Жіночка років, мабуть (…) там просто вже, коли все чорне, вік не (…) ну, по статурі жінка вже (…) Величезна 25-літрова каністра старого зразка, і вона от так вот круговими рухами розливає бензин по пляшкам: лійки (…) от так (показує) все розливає. І в нас тут же дівчата розхапали ці коктейлі, поставили пусті пляшки. Вона тут же дуже долила (…) І ось далі це вже розкидалося по барикадах. Дуже багато людей таскали ці коктейлі просто в цих, протигазах, в сумках від протигазів.
[00:51:25.04]
До речі, під кінець на Майдані були ці радянські протигази, було просто дофіга. В них була проблема; по-перше, не можеш крикнути, по-друге, запотівають очі і погано чуєш – вони закривають. І тому з беркутівців, хто звідки зміг зняти протигаз панорамного типу отакий (показує розмір), то було краще, бо там більше видно було. Або найбільше оці сучасні протигази, які чисто закривають лице і ніс.
[00:51:56.25]
На очі – маска окремо була. До речі, за маски. На Майдані їх було дуже багато. Я, наприклад, своїм знайомим з «Сокола», я їздив спеціально купляв очки ЗН [закриті захисні окуляри з непрямою вентиляцією] – це спеціальні окуляри для верстатників. Вони розраховані на те, що може прилетіти такий шматок заліза, ще й розпечене і при цьому (…) це (…) з великою швидкістю. Вони розраховані були на 145 метрів за секунду.
[00:52:28.11]
Вони це витримували. Вони розрихалися, але вони не допускали до ока. І там в цих окулярів була версія, яка була герметична. Там не було віддушок, туди не потрапляв пил. От саме таку я своїм друзям і купляв. Взагалі й інші використовувалися (…) Я помню, коли вже в медичному бігав, то я допомагав волонтерам, роздавав звичайні просто окуляри. Вони метрів 25 тримають. Просто від уламків якихось можуть захистити, але хоч який, такий собі, але це був захист. І дуже багато було запалень ок [очей] від цього пилу, цієї сажі. Це вже було потім на наступний день, як (…) Ну, взагалі як на мене бій почався 23 лютого [плутає з 19 лютого].
[00:53:21.04]
Після 20 я вже на Майдані активно не був, бо я зрозумів, що мого товариша там немає, а я вже допомогти нічим не міг. Машина в нас в сім’ї одна, батько поранених з Михайлівського возив і з 20 числа [з 20 лютого], з вечора, я пішов (_)
[00:53:40.21]
В нас почались складатися громадські варти. От я пішов в громадську варту Оболоні, я там живу. І ми патрулювали від «тітушок». Бо, щоб якось (…) ну, вже зрозуміло, що Янукович втік, щоб якось дестабілізувати, намагалися закинути «тітушок» кудись. Оскільки на Майдані їх вже просто (…) ну, там почали відстрілювати. «Тітушки» туди не змо (…)
[00:54:10.27]
До речі, вони з Майдану 19 (…) 18 ввечері. Там було просто от-так. Ми зловили декілька, взяли їх за «язика». Декілька «тітушок» (…) їм просто командир каже: «Які гроші? Все. В нас є година. Втікаймо, бо зловлять, переб’ють» [мається на увазі командир «тітушок»]. Після того подій, що були в парку. Ну, над Жовтневим? Який же він там? Слово просто вилетіло з голови.
Ф.І.: Маріїнський.
[00:54:43.27]
Д.О.: В Маріїнському парку. Після того вже розбігалися. Ввечері отам просто бачив. Ну, коли возив батько поранених. Він бачив, як просто групками по 3-4 людини просто розбігалися, так, щоб якось на окраїнах зловити яку-небудь маршрутку, просто, щоб підкинули, відвезли.
З «тітушками» на Оболоні не склалося зовсім. Там (…) Бо нас патрулювати вийшло (…) там з цими «тітушками» взагалі вже було дуже таких багато смішних історій.
[00:55:18.05]
В нас на той же час позахоплювали багато КМ (…) ну, ОГА [облдержадміністрації]. Ходив анекдот: «Мамо, я гуляти». – «Так, надінь шапку і захопи мені ОДА» (посміхається). Нас зібралося в цей (…) в громадську варту люди просто кинули в Інтернеті клич «збираймося». Нас приблизно зібралося майже дві (…) ну, дві не дві, але майже дві тисячі людей на Оболоні зібралось під (…) біля нашої міськрайадміністрації.
[00:55:50.24]
Адміністрація, побачивши таку купу людей (дуже жваво розповідає про цей момент) в шоломах, з монтіровками. Просто з ультразвуковим писком (…) я не бачив, щоб люди так швидко барикадувалися, секунд за 30 вони щона (…) тільки що, вікна цього, не позакладали. При чому: «Та ми не «тітушки», - кажемо, - ми тут формуємо громадську варту Оболоні». Вони нам: «Ні, ви прийшли нас захопити». Ну (…) (сміється).
[00:56:20.07]
Нам простіше. Ви там забарикадувалися. Добре. Хоча хтось із людей: «Та якби ми були «тітушками» і захоплювали це, да ми, нам простіше вас тут всіх спалити». – «До речі, цікава думка» (відтворює діалог учасників громадської варти). Після цих слів (сміється) на вікнах вже майже чуть лі не залізні щити поз’являлися. Там в нас є пам’ятник Архангелу Гавриїлу [плутає з пам’ятником Архангелу Михаїлу на куті Оболонського проспекту та вул. Маршала Тимошенка], здається, і от під ним ми розбилися.
[00:56:44.29]
В Оболоні є декілька мікрорайонів. Їх взагалі, здається, 11 і Мінський масив. І от розбилися по мікрорайонах. В нас в перший вечір вийшло патрулювати мікрорайон 400 людей. Це, як на мене, це дуже багато. Отоді ж за першу варту, ми зрозуміли, що, по-перше, вартувати так всім 400 немає сенсу і не можна. І ми розбили собі варту на 3 етапи: до 2-х годин ночі (…) з 2-х до 4-х годин ночі і з 4-х годин ночі до 6-ї ранку.
[00:57:27.26]
Зазвичай, в нас виходило найчастіше так: люди йшли спали, потім підходили (…) Як ми не намагалися, армійська система працювала, але в такому варіанті, що до 12-ї, до часу ночі стояли одні, вони йшли спати, їх міняли. До 2-х годин чатували ті, що змінили. В 4 години, з 2-х годин їх міняли, в 4 години підходили ті, що мали прийти і дуже часто підходили ще й ті, хто йшов додому, спав. І дуже часто на оцю «собачу вахту», на 4 тире 6 ранку [dogwatch, так колись на флоті називалась вахта з 24.00 і до 04.00] хочеться спати найдужче, нас було найбільше людей (посміхається).
[00:58:07.23]
В нас (…) проходить (…) оскільки ми вважали, що «тітушки» не будуть йти помежі якихось домів, вони будуть йти центральною вулицею. В нас по центральних вулицях їздили авто, хто міг їздити, там видавали номери. Першу ніч його не було, але на другу ніч, точніше на другий день, в нас вже ОГА повірила в те, що ми її захоплювати не збираємось (посміхається). Вона зробила так: вона видала нам актову залу і якусь кімнатку. Це було на тижні. Потім в нас з’явилося власне приміщення.
[00:58:46.14]
І от стояв охоронець КМ (…) цієї міськради, біля нього на столі отак (показує) стояло багато ящиків. Хто заходив, складав туди свою биту, гаєчний ключ, монтировку. Ну от просто, скидали. Бо психи райради, що її будуть захоплювати, продовжали зберігатись. І от коли нас збиралося на отримання номерів, кожна машина, кожний вечір отримала свій новий номер патрульний. Кожна група, кожного вечора отримувала новий колір на цей (…) на руку. Дуже часто це був зелений або чорний.
[00:59:27.00]
Чорного просто не видно було, а зелений він мінявся просто так: сьогодні – зелений, потім – зелений з чорним, потім – чисто чорний. Там (…) і оце стояла так рулон цього скотчу, оці ящики, в яких люди приходили, з горою набирався ящик цих монтировок, виходили, ящик пустів. І першу ніч це була (…) збираємося ми під Гавриїлом [Михаїлом], стою я, розбиваємося, ще невідомо як ми будемо патрулювати. Просто ходити величезною товпою по Оболоні, це погана була думка, бо ми не обійдемо, «тітушки» могли б ходити швидше.
[01:00:05.04]
Ну (…) (зітхає) стою я, стоїть поруч дівчина, їй дзвінок. Вона випадково врубає голосний, щоб чули всі і там: «Маша, ти під ОГА не ходи. Не ходи туди! Бо там дуже багато «тітушок». А вона така розвертається, бачить (…) а там рядом будівля є і в ній її подруга живе, і вона так маше: «Соню, привіт, це я! Привіт від злобних «тітушок» (сміється).
[01:00:35.03]
І от коли я там ходив, теж мені мама якось перший вечір подзвонила (понижує інтонацію): «Саня, біля нашого дому пройшло 50 чоловік «тітушок». Насправді, то ходили вже ми, вже наші перші отряди, зробили три отряди і вони ходили. Іще молоді запальні ходили орали: «Оболонь, вставай!» Я вважаю, що це в дванадцять годин ночі було не дуже доречно (сміється). Хоча це було 21 число [21 лютого], але все-таки не дуже доречно.
[01:01:03.27]
І ми от, розбившись так на варти, нас (…) оскільки в нас райони, ну не такі, ніби як шестикутник, порізаний на двоє. Така трапеція. В нас було чотири кола, в яких сходилися головні дороги. І ми розбилися на групки, які вартували на оцих самих колах. В нас одне коло було, воно якби тупікове, туди не можна було пройти, не проїхавши всі інші кола, і тому у нас було три пости: один на (…) біля кінотеатру «Братислава» виходить, до Московського мосту, там був пост; один – біля медичної лікарні, поліклініки №1, він виходив на метро; і ще один – виходив далі на Мінську.
[01:01:47.27]
І от так от ми використовували програму як Zello [програма для мобільних телефонів, яка дозволяє передавати голосові повідомлення через Інтернет; по-суті являє собою емулятор звичайної рації], вона ніби як рація. У нас було три канали: загальний оболонський, загальний по мікрорайону, і загальний по конкретній варті. І ми от Zelloвикористовували, якщо щось підозріле було.
[01:02:10.09]
На другий день в нас було така ситуація, ну патрульні машини вже їздили, вже в них були номери, а ми що: зелений одяг, часто ще й в касках, з фонариками, з ломами, бачимо якийсь підозрілий автомобіль нарізає круги, при чому нам з інших постів вже сказали, що біля них за годину четвертий раз проїжджає авто сірого кольору, з замазаними багнюкою номерами і якось призупиняється, і дивиться.
[01:02:40.01]
Ну, стоїм, чекаєм, біля нас (…) Думаємо, зараз будемо тормозити. Плюс ще й передали це автомобілісти. Вони кажуть: «Так, бачили таке авто, нарізало, але нарізає лише по двох мікрорайонах». Воно так тормозить [про авто], дивиться на нас і так обережно: «Слава Україні!» (тихо промовляє), ми такі: «Героям Слава! А чого ви питаєте?» (вже голосніше говорить).
[01:03:02.26]
Ну, виявилося, що то просто один житель старенький, і він не знав, що є така варта. І він побачив, що люди нікуди не рухаються, що їх постійно є та ходять, і він, ну (…) Потім він нас, до нас приєднався у цю варту. У варті я пробув приблизно чотири дні. З понеділка (…) не з понеділка – з середи наступного тижня. Не пам’ятаю, яке це тоді було число, я вже вийшов на навчання. Там були певні проблеми, але вийшов.
[01:03:37.00]
Три дні я відвартував, відсипався днем. Відіспавшись, я відразу їхав, допомагав в Михайлівський. Потім повертався з Михайлівського, ставав на варту. Найчастіше мені діставалася варта з години чи з двох годин ночі і до четвертої. Іще було часто зіткнення з іншими вартівниками. Були всі, були схожі на «тітушок», з якимись щитами, з якимись ломами. І ото вже просто на весь район, бачили підозрілу групу: «Слава Україні!», нам у відповідь – «Героям Слава!» (посміхається).
[01:04:15.16]
«Ви хто?» - «Патруль району «копійка» [так називають 1 мікрорайон Оболоні] - «Патруль тройка - воююча рота» (сміється). Там найчастіше зустрічався, бо стояти холодно було, там працювало кафе, біля метро. А туди якраз сходилося район «двойка», «тройка» і «п’ятірка» [мається на увазі 2, 3 і 5 мікрорайони Оболоні]. І «копійка» трохи виходила.
[01:04:35.03]
І от ми на них там і зустрічалися. Ще вночі якось приїжджає авто, таке просто посеред дороги висаджує людей зі щитами. Ми туди – а то хлопці з Майдану, просто приїхали на зйомку квартиру переночувати. Ми їх так додому довели і далі собі на пост. Один раз до нас приєдналися (…)
[01:04:56.24]
До речі, на Майдані була проблема (…) Хлопців років 16-17 – це вже (…) це свідомі молоді люди. Вони вже (…) ну, 16 ще якось. 17 років – це вже люди свідомі, вони мають свої тверді упередження, але за віком вони ще не можуть за себе відповідати. І от постійно була проблема: вони там є (…) і як їх (…) і вони рвуться на передову, бо страху ще немає, ще немає досвіду, що можуть зробити щось погане. Ну от шістнадцятирічних вдалося відшивати, сімнадцятирічних (…) На жаль, у нас є герої нашої Небесної Сотні, якому було 17 років. Ну, взагалі дуже молодих в нас (_) (зітхає).
[01:05:48.23]
Щодо варти. В нас на другу ніч прийшли школьники. Просто так, ми ж не питали, хто вони. Прийшла група людей, причому їх, груп, було дві: одна на одну варту, інша – на іншу. Причому ми навіть не знали, що вони з однієї школи. Вони прийшли порізно. Перша група така якось (…) В школі люди соціалізуються і стають всі «принадлежать к какой-то расе» - це було піднятись в очах інших. І от вони так години дві повартували, ближче (…)
[01:06:33.22]
А потім почали бігати від ларька до ларька. Потім вже, мабуть, чи собі пива, чи ще щось взяли. І от о 12 годині [24.00] ми їх відшили: «Ідіть додому, ми самі». Від них були просто одні проблеми. Бо вони якось туда-сюда: «А як зловимо «тітушок»? А що ми будемо з ними робити?» До них не доходило, що ми стояли на цих постах саме для того, щоб «тітушок» не з’явилося.
[01:06:58.27]
Наступна група, вона, мабуть, вже була така, сама свідоміша чи може більш старша. Вона нікуди не бігала, вона просто пильно слідкувала, хто де. До речі, ще така штука, для програми Zello потрібен був Інтернет. І школьники оці з’явилися саме без нього, з розрядженими телефонами, ну, як завжди в школі і без Інтернету на телефоні. Наступного разу ми просто всіх, хто такий був, всіх попросту попереджували. На цьому, мабуть, все. Це я так, ну, якось трохи сумбурно, але, намагаючись, витримати хронологію, розповів.
[01:07:53.13]
Ф.І.: Дякую. Тепер я задам Вам кілька запитань. Ви говорили, що у Вас були патрульні машини. Це були машини активістів?
[01:08:01.07]
Д.О.: Це були машини звичайних жителів. Активістів вони (…) Ну, зазвичай, просто під словом «активісти» підрозумівають активісти Майдану, а в нас просто були машини, люди, які тут жили. До речі, в нас були не тільки машини, в нас були патрульні велосипеди (посміхається). Це просто один-двоє людей на мікрорайон, які фізично тримали зв’язок між цими (…) які (…) швидко доїжджали від однієї групи до іншої, бо, зазвичай, від однієї до іншої групи було 10 хвилин іти пішки. Бігом – 5 хвилин, а велосипедист цю відстань за 2 хвилини проїжджав. Ну от.
[01:08:41.09]
Машини були саме власників, приватні машини. Це, зазвичай, легковий, навіть один раз вантажівка була. Вантажівки майже не використовували, бо вони дуже багато їли палива. Паливо було (…) народ скидався сам. От ми своєю групою, в нас з району було три машини. Вони такось якось домовилися, щоб чергувати вночі, і ми скидалися всією групою на паливо, бо в нас було 2 бензинних, 1 дизельне авто, і ми от просто на солярку скидалися. От сьогодні чергує одна машина цього чоловіка.
[01:09:18.10]
Він їздить, починає втомлюватися, хтось сідає просто на переднє сидіння, хтось, хто має права, сідав поряд з ним і продовжував патрулювати. Ось так. Інших машин не було. Міліції не зустрічали. Один раз зустрілася міліція, яка була дуже налякана, дуже увішана прапорами України. Я стільки прапорів, взагалі державної символіки на одному ментовському ВАЗі [марка автомобіля] взагалі ніколи раніше не бачив (посміхається).
[01:09:47.08]
Ми так до неї підходимо, вони швидко в цей ВАЗік, заводяться, якщо щось з двигуном (…) «А ви звідки? Ви патрульна? Ми теж патрульна. Доброго вечора». Вони якось так притихли. Але під час цього вартування ми не бачили їх. Тоість міліція відлежувалася, відсижувалася щонайменше півтора тижні [після подій лютого]. До речі, «гаїшників» я після оцих подій я на дорогах майже два з половиною місяці не бачив. Просто.
[01:10:21.26]
До речі, зараз (…) в нас же продовжується наша Революція Гідності, бій не закінчено. Мета – не досягнена. Вона частково досягнена. Зараз знов повилазили оці вартові доріг за зарплатнею, добувати все інше. Ну, і мене це дуже ображує. Я хабарів не даю після (…) колись, коли здавав на права, повинен був дати. Зараз дома робив, ну, не даю зараз хабарів. Тоість я дивлюся за тими заповідями, які в нас (…) щоб люди, які померли, загинули там, щоб ці втрати не були марними.
[01:11:06.24]
Ф.І.: Ви також говорили, що ваша громадська варта зв’язувалася між собою в Інтернеті? Так?
Д.О.: Через програму, яка використовувала Інтернет.
Ф.І.: А що вона собою представляла?
[01:11:19.03]
Д.О.: Це просто програма, яка імітує рацію. Тільки вона використовує не радіозв’язок для зв’язку, а Інтернетний. І все. Там було можливість три канали. При (…) вона була трохи запаролена. Тоість, перші ніж стати на варту, ми дізнавались пароль. Ну і кожна міжсобійна (..). чергують три точки. Вони чергують з 2 до 4 годин. Вони самі собі пароль ставили.
[01:11:51.19]
Теоретично до загальногромадської можна було приєднатися без паролю і це нам додавало цих (…) проблем, бо сидить дома якийсь боєць диванної сотні з біноклем (сміється): «Я патрулюю площу Сантьяго-де-Чилі [площа в Оболонському районі міста Києва, житловий масив Оболонь; розташована в місці сходження проспекту Героїв Сталінграда та вулиці Маршала Малиновського] біля вікна. Он там їздить машина, такий-то номер».
[01:12:13.28]
Він там не бачить, що та машина має на собі номер варти. А передає це. А інші ж починають шукати, її, ту машину. Ми так чотири години шукали якихось дві червоні мікроавтобуси «Мерседес-спринтер» [марка автомобіля], які ніби-то повні людей. Іще один раз у нас був (…) людина, яка напилася, проходила через свій двір. В нього в дворі останні два роки стояв мікроавтобус. Йому чогось здалося, що там хтось є.
[01:12:57.21]
Він півтори години калатав отой автобус (сміється), видзвонював нам по цьому каналі і через сина казав, що там хтось є. прийшли ми, знайшли оцього п’яничку, який просто вже пром’яв двері в тому мікроавтобусі (сміється), тащили (…) ну от (…) саме дуже багато таких ситуацій кумедних (…) не трагічних, саме кумедних, було саме в варті. Бо там люди самі собі створювали дезінформацію.
[01:13:18.11]
От я зрозумів, що вірити можна тільки очам і тільки фактам. І саме там, бо тричі ми ловилися на те, що в нас якась група переміщується кудись, попередивши своїх, але не попередивши нас. І ми сусідню групу, патруля з сусіднього району приймали за «тітушок». В бійку не вступали. «Слава Україні!» - «Героям Слава!» - це знімало всі проблеми. І, мабуть, зараз теж знімає (сміється). Шкода, що вже не всі.
[01:13:49.25]
Ф.І.: А які ще форми зв’язку використовували між собою?
Д.О.: Телефони, використовували, людей на велосипедах, передавали звістки через авто і більш ніяких. Хоча в когось були рації. Коли я був на Майдані зі своїми друзями, ми коли ділилися в нас були люди зі страйкболістським досвідом [страйкбол - командна гра, у якій «бій» ведеться 6 мм кульками типу BB (вагою від 0.12 до 0.43 г) з точних копій бойової зброї]. В них були рації. І ми використовували саме їх, бо телефонна мережа на Майдані постійно була перевантажена. І от ми використовували рації.
[01:14:26.11]
Ф.І.: Скажіть, будь ласка, а коли Ви вперше взагалі довідалися про події на Майдані?
Д.О.: Вперше про події на Майдані я довідався з (…) ну, ще коли почався ця (…) студентський протест, мирний протест, після відміни походу на (…) ну цей (…) від євроінтеграції. От я дивився за новинами там. Про розгін студентів 30 листопада я довідався вже від одного нашого студента. Його по-звірячому побили тоді, але йому вдалося в Михайлівському соборі врятуватися.
[01:15:14.27]
Ф.І.: А як Ви визначали, яким джерелам інформації можна довіряти, яким ні? Звідки Ви брали інформацію?
[01:15:22.11]
Д.О.: Інформацію я брав взагалі-то найчастіше просто інформацію від людей на Майдані. Дезінформація з’являлася просто хтось там комусь щось помєрєщілось. І от тоді доводилося перевіряти. Просто на прикладі громадської варти Оболоні це було видно, бо для перевірки доводилося долати значні відстані. Ну як значні?
[01:15:48.22]
Треба було, щоб перевірити треба було покинути пост, зганяти два кілометри в одну сторону і повернутися назад. Це майже на так сяк, але майже 40 хвилин часу. Ну і отут стало (…) інформацію (…) на перевірку інформації для вже на громадській варті на другий день ми зробили так: ми посадили одного (…)
[01:16:12.06]
В нас були дівчата в варті, щоб вони не мерзли по вулицях, ми просто посадили їх вдома за комп’ютери, за безлімітним Інтернетом. І вони там одна одну змінювали. У випадку чого, викидали при цьому Zello і набирали наш (…) ми називали просто цей «не вартовий», а вахтер, бо сиділа на вахті біля комп’ютера. І щось підозріле кидали, перевіряли в Інтернет. Перевіряли (…) оскільки на наступний день ці вахтери вже взнали одна одну і обмінювалися, вони швидко могли перевірити по карті там, знати з супутника і ще щось там, щось підозріле. І зачасту от: спочатку ми отримували від вартових по Zello, а потім вже дублювалася інформація через вахтерів.
[01:17:10.20]
І ми теж отримували по Zello. На Майдані з перевіркою інформації було дуже тяжко. Я більше вірив інформації цього (…) на (…) яка викладувалася на сайті «Бандерівець» [група в соцмережі «Вконтакте»] і потім, так сказать, на спілці цього «Бандерівця», в контакті. Бо вона на 18-22 число вона була найточніша, найвірогідніша, її перевіряли адміни цього (…) її видавало багато людей, тоість вона була очна і дуже (…) іще я інформацію підкреслював собі за допомогою сайту «Громадське» (…) «Громадське ТіВі», допомогу незалежних журналістів (…) воно легко допомагало не те що (…) дозволяло зробити інформацію більш вірогідною.
[01:18:08.04]
Ф.І.: А розкажіть, будь ласка, про ступінь довіри між людьми на Майдані.
Д.О.: Ааааа (…) на Майдані була (…) тут не просто довіра, тут був такий дух (…) дух з’єднання людей між собою. Це було просто ментальне єднання. Були деякі шахраї. Їх було небагато, їх досить швидко викривали і, ну, не тільки на мою думку (…) Cкоріше навіть на мою віру, дуже багатьом не вдалося іти з великим кушем, на який вони так надіялися. Ступінь довіри була досить висока, дуже висока, але люди знали (…) вони (…) вони працювали по принципу «довіряй, но провіряй». Довіра була, але сліпо не вірили.
[01:19:04.04]
Ф.І.: А що особисто Вас спонукало піти на Майдан?
Д.О.: Мене спонукало навіть не те, що (…) там багато хто після відмови інтеграції, студенти. Так, студенти були першопоштовхом. На Майдан я прийшов 19 грудня [плутає з 19 січня] саме тому, що друзі кинули клич: «Сашко, допомагай! Бо нам буде нічим оборонятись». От я пішов, побував там на передовій, і після цього став там був постійно. До цього я теж, як і всі інші ходив, махав фонариками Руслані (_) (мовчить, зітхає) І просто простоював.
[01:19:55.14]
Як були агітки: «З шести до десяти – твій робочий час на Майдані». Так насправді і було. День стояв, день відсипався. Спонукало, бо за друзів, бо почалися конкретні бої. Розумієте, це якось вже (…) вже стала чітка межа. Влада, яка намагається нас придушити, - не наша влада. Бо влада має слугувати народу, а не навпаки, і вона повинна боятися народу, а не ми її. Оцим ми дуже відрізняємося від Росії.
[01:20:39.24]
В нас б’ють одного – заступаються багато, намагаються побити багатьох – встають всі. І саме от ця революція допомогла мені усвідомити, що я більше українець і навіть (…) ну, в мене дуже (…) невідома моя національність. В мене дуже багато кровозмішень за останні чотири покоління, тому моя національність просто невідома. І от я зрозумів, що хочу бути українцем. Вирішив в Севастополі, постійно російському місті, хоча колись це була ще турець (…) Турція (сміється) (…) належала та земля. Я раніше поки там жив, вважав: «Я – русский!» А ні. Я українець і хочу ним бути.
[01:21:34.27]
Ф.І.: Ви казали, що Ви у 2000 році переїхали до Києва? Так?
Д.О.: Так.
Ф.І.: А що спонукало Вас переїхати сюди? Батьків Ваших?
[01:21:44.01]
Д.О.: Мене не спонукало зовсім нічого, бо мені на той момент було 7 років. Мені зараз 21 рік. Батька перевили в Київ – кінець 98 – початок 99 року [кінець 1998 – початок 1999 рр.], бо був дефолт, фірми скорочувалися. Та фірма, той завод військовий, на якому він працював, там він працював програмістом. І завод розвалився, збанкрутів.
[01:22:11.28]
До речі, зараз в ньому, здається, супермаркет. І от що добиває багатьох от (…) чисто на рахунок приходить ветерани (…) ну, в нас дуже багато ветеранів праці. І він каже [ветеран]: «Оце рампа, ось тут стояв мій верстат. Ось отут я 40 років до пенсії проходив день у день. То зараз тут супермаркет». Розумієте, дуже багато просто жалкують за виробництвом. Бо є виробництво, щось виробляємо, отже, не такі залежні. Виробництво – це завжди добре. Зараз його немає. Зараз вигідніше продати.
[01:22:48.06]
Ну так ось. Батька перевили в Київ. Запропонували роботу і фактично перевили в Київ. В 99 [1999] в кінці за ним приїхала мати. А в 2000 мені стало питання, куди йти в школу. Мати вже була тут, батько вже був тут. Ну й вирішили, що я піду в Києві тут.
[01:23:09.22]
А ще така, дивіться, такий момент. Це побачила моя мати, я потім продивився і теж це побачив. В нас дуже багато поколінь в Севастополі просто не виїжджало за Севастополь. І от в них як були цінності «устроиться на работу», «купить машину», «купить дачу» - і вони далі них не за (…) от три покоління підряд вищих цінностей не хотіли. Були можливості на кораблях як моряками, втікти кудись, подивитися інші світи. Заходячи в інший порт, подивитися інші країни. Дуже мало, хто цим користувався. І плюс була ця (…) цензура і КГБ слідкувало.
[01:24:01.11]
Але ж після 92 [1992] року цього не було, цим можна було скористуватись. Дуже мало користувались. В нас є люди, які, дивіться (…) просто в Севастополі життя було отак: хлопець народжувався, йшов в садочок, батька переводили кудись на Дальній Восток служить (стукає по столі). Після цього, коли батько отримав погони полковника, підполковника, його на пенсію переводили назад в Крим.
[01:24:35.21]
Тут в Криму хлопець ішов в Нахімовське училище, отримував погони лейтенанта. Тут дівчата якраз: «Треба брать. Клієнт созрєл». Одружувався. Отримував погони старшого лейтенанта. Найчастіше на цьому моменті вже народжувались діти. І цикл повторявся по новій. Він їхав на Дальній Восток кудись служить, на пенсію повертався. Його син ішов в Нахімовське. І так, мабуть, з 50-х років і до 92 року.
[01:25:14.02]
В 92 році ніхто нікуди вже не їхав. І багато молодих людей зрозуміли, що треба йти кудись далі самим. В нас, наприклад, в 95 в нас була така хвиля молодих людей, які повивчали українську мову, і поприїхали на материк. Просто, чесно кажучи, дивіться: Крим – це півострів, а за менталітетом він як острів. Ну й тому кажуть «на материк». І хто не переїхав, і от хто отримав військові звання, дуже багато служити далі не пішло.
[01:25:58.07]
Отримувало цивільні звання цивільного моряка і ішло в торговий флот, який починав розбудовуватись активно. І оці вже побачили світ. І от хто з Криму був на Майдані - це оця молодь. В нас (…) Знаєте, як Мойсєй, 40 років водив народ по пустелі, поки вимре рабство. Ті, хто передав рабство. Так і тут. На Майдан вийшли ті, хто народився вже в незалежній Україні, хто більшу свідому частину своєї провів вже в Україні і хто «совку» не пам’ятає. Хто не згадує оцю ковбасу по два двадцять (сміється) і інші приколи були. Ну, якось отак.
[01:26:49.04]
Ф.І.: А ще Ви постійно згадували про свого товариша, якого Ви шукали на Майдані?
Д.О.: Так.
Ф.І.: Ви могли б назвати його ім’я?
[01:26:55.20]
Д.О.: Звуть його Д.Ф. [респондент обмежив оприлюднення прізвища]. На жаль, більше інформації я Вам назвать не можу. Бо розумієте, зараз ще іде в країні війна. В нас і його можуть призвати, і мене можуть призвати. Хоча я до стройової служби в армії не годен, але як хімік я військовозобов’язаний. Якщо прийде повістка – я піду служити. І дуже багато інших залишилося. І тому розкривати псевдоімена не хочеться. А так фамілія Ф. досить розповсюджена і Д., думаю, теж багато.
[01:27:39.25]
Шукав я його (…) До речі, як я його шукав. Я передивився всі наші тодішні морги, і профспілковську госпіталь, і подивився, коли почали розстрілювати, готель «Козацький» передивився. Тоді мені аж тиждень снився всі оці люди, покриті прапором. А знайшов я його дуже просто: 23 числа [23 лютого] він скинув есемеску, з якогось дуже лівого номера: «Саня, це Дмитро. Я живий». Все.
[01:28:19.28]
І після цього я трохи заспокоївся. І вже потім через 2 тижні, отже, 3 тижні від цього, від початку подій, тобто він розказав як було: їх чи то кинули на цей (…) на (…) на захват Будинку офіцерів. Так, біля цієї (…) біля метро Арсенальна. Ну як (…) Ви зрозуміли, між цим (…) Будинок офіцерів, він є Будинок офіцерів, і вони його захопили. Вони облаштували там госпіталь, який протримався три години. Після цього вони (…) їх звідти витягали волонтери і (…) як їх (…) і журналісти, і депутати (…) депутати «свободівські».
[01:29:15.21]
Вони єдині (…) трохи від «Батьківщини» інші були, але витягали там саме «свободівські». В нас чота була 35 людей. Всі живі, 15 отримали кульові поранення. Вони 4 дні після цього переховувалися в посольстві Канади. Просто Канада надала прихисток, а ментам туди не було ходу. Хлопця, не з їхньої чоти, який покинув на другий день це посольство, його снайпер вбив кулею в голову. І вони там сиділи майже п’ять днів чи так чотири вони точно сиділи. Це без зв’язку, бо все засікли. Без це (…) зі зброї тільки газостріли, які перероблювали і рознесли на що тільки могли.
[01:30:14.05]
І (…) В посольстві вони там сиділи, порахували (…) 15 людей отримали ці кульові поранення, одна людина пролежала добу на будинку там, підпалена цим (…) коктейлем. Вже міліція коктейлі кидала. Потім його намагалися лікувати в Польщі, але він відмовився . Його місцеві лікарі долікували.
[01:30:48.24]
Через місяць він знову став в стрій (…) ну, по тілу залишилися шрами, переломи то вже взагалі не рахували. Був випадок у хлопця: бронежилети були саморобні. Ну, я туди їм теж возив сталь, 6 міліметрів, вона важка, хоч якийсь захист. Вони в бою подубували вже нормальних. Ці попередавали далі, кому треба. В хлопця ось тут от (показує) закінчується лямка бронежилета. І у нього, він каже, подивіться, в мене там щось… а там пройшла куля і відчуття, ніби як хтось ложкой частину м’яза зачепив. Така ситуація була.
[01:31:37.14]
Ф.І.: А як Ви були екіпіровані під час боїв на Грушевського?
Д.О.: Я в боях майже участі не брав. Я скоріше був, як в армії називають, «інтендант» [військовослужбовець офіцерського складу, що відає забезпеченням військ продовольством, зброєю, військово-господарським майном та організацією побутового обслуговування особового складу] - я добував, я діставав, я їздив хлопцям, бо хлопці в боях засвітилися. Їм не можна було.
[01:31:52.27]
А я був незасвіченим. До моменту приїзду з КМДА, там я потрапив прямо в об’єктив камери, причому крупним планом і без жодного захисту. Я екіпірувався дуже просто: майка тепла і товстий светр, на нього, коли виходив на Грушевського, то просто піддягав такий шов з карімата [туристичний килимок]. Воно просто, якщо каміння летіло, ну просто від, жбурляв (…) в мене завжди при собі був протигаз, респіратор, окуляри і шолом.
[01:32:28.29]
Шолом на мені був постійно. На ногах в мене, ну, завжди були берці і (…) більш нічого не було. Іноді на Грушевського додавав ще такий невеличкий рулончик цього з карємату. Я просто (…) не воював так щоб громко. Пару разів коктейлі кидав, я більше їх робив. При чому, що називається, робив їх більше в мирний час.
[01:32:59.17]
Ф.І.: А з сотнями Майдану якось співпрацювали Ви?
Д.О.: Я в сотні друзів не мав. Сам туди не записувався, бо (…) в сотнях багато людей було не місцевих. У сотні є було об’єднання, воно давало опору. З сотнями як (…) ротація якась була там, поперемінно перекидували один на одного, домовленості якісь були між організаціями. Я ж ні в якій організації не був. Я помагав усім.
[01:33:34.23]
Тому я (…) про сотню нічого сказати не можу. Єдине, що можу сказати про сотню – це коли вивозили пораненого. Він ка (…) «Ти де? Де тебе так відрехтували?» Він каже: «Та на Грушевського». – «А до чого?» - «А я прапороносець, я не можу кинути прапор». – «А ти взагалі звідки?» - «А я сам з Санкт-Петербурга». – «Як звідти?» А він каже: «Та нам своєї свободи без вашої свободи не бачити (…)» Прапор не кид (…) ну що (…) людина (…) все збито (…) прапор сотні в руках. На ньому ще український прапор і два коктейлів пляшка (…) своєї свободи без вашої не бачити (…) і мабуть таки, судячи з усього, що зараз діється, з огляду політичної ситуації, мабуть, таки так (_) Не бачити їм своєї свободи без нашої (_)
[01:34:35.14]
Ф.І.: Скажіть, будь ласка, в яких формах, на Вашу думку, було присутнє мистецтво на Майдані?
Д.О.: Знаєте, мистецтво було присутнє в різних формах і проявляли його по-різному. Наприклад, в козацькому редуті під час затишшя я бачив, як сидів чоловік і з верби вирізав ложку дерев’яну. Це таке от цікаве. Робили якість стенди, наприклад, на Майдані був стенд зброї, яку використовував «Беркут», які набої, які кулі (…) було дуже багато графіті – високохудожніх, низькохудожніх, але все зроблених від чистого серця. Було багато плакатів. Ну, що найменше, наша ялинка.
[01:35:22.15]
Мені, коли її потім завішали плакатами типу «Юлі волю». Як на мене, це її спотворило. Було присутнє (…) як згадаю (…) це під час затишшя (…) Майдан, оця частина біля «Глобусу», де в нас фонтанчик є, стоїть з десяток чемоданів, на кожному написане прізвище політика, кому: Янукович, Азіров і інші. Така творчість була. Була творчість (…) будували (…) ну, що найперше, яка творчість взагалі була, - то барикади. Тут творчість просто, з чого було, з того і будували якнайліпше.
[01:35:56.17]
Будували, наприклад, якісь там катапульти. Одна, здається, навіть працювала. Ще хлопці збудували пропанову, так називаєму «картопляну пушку» - така труба, в неї запускається пропан чи будь-який газ горючий з балончика, який запалом від запальнички запалювався. Він збивався і з труби виштовхував, що туди запхали. Ще була штука, типу міномета для коктейлів, така труба, рядом вогнегасник.
[01:36:35.00]
На вогнегаснику був накручений такий редуктор, зроблений по копії, як з страйкбольного автомата. Закидався коктейль, підпалювався, відкривався балон, давилась клавіша і коктейль вилітав. Але, мабуть, ну, я її бачив лише двічі, мабуть в неї така не дуже гарна судьба, мабуть, забрали. Тому творчість була присутня (…) В піснях була присутня творчість. До речі, за часів Майдану дуже багато народних пісень повиучував. При чому раніше їх співали як: зі сцени заспівує людина, а інші підспівують.
[01:37:18.21]
А тут: людина починає, тут же від неї хвилями просто підхватують. Тому творчість була в усіх формах. Від пісенних і усних до ментальних. До речі, про монументи: в нас Майдан – сам по собі пам’ятник. Просто як місцина, але, на жаль, вже трагічний. Мені сподобалося, от був у Львові нещодавно, там перед адміністрацією поставили скляний куб з бруківкою як нагадування. Вважаю, що треба такий же куб встановити і перед усім іншим. Нашими іншими установами.
[01:38:01.00]
Ф.І.: Дякую Вам. Ще кілька уточнюючих питань. Ви сказали, що в 2008 році ви вступили до природничого ліцею? Так?
Д.О.: Так.
Ф.І.: Ви зараз навчаєтеся на хімічному факультеті?
[01:38:10.00]
Д.О.: Так. Я закінчив в одинадцятому [2011] році цей природничо-науковий ліцей і поступив в цьому ж році на хімічний факультет університету Шевченка.
Ф.І.: І ще Ви говорили, що Ви працювали, працюєте?
[01:38:27.01]
Д.О.: Да, я працюю. Як студент, я працюю за дуже різними напрямками. В мене є одна постійне місце роботи – це Центр науково-технічної творчості молоді. Я там інженер-лаборант. Там в мене лежить трудова. Я працюю на півставки. Почав працювати там, коли помер мій майстер і вчитель. Ну, просто, щоб зберегти гурток. Потім мені дали нового майстра. Але я залишився працювати. Ще періодично працюю репетитором з хімії.
[01:38:59.15]
Ф.І.: А вплинув якось Майдан на Ваш робочий розпорядок?
Д.О.: На робочий розпорядок зараз?
Ф.І.: Ні, тоді. Під час Майдану.
[01:39:13.17]
Д.О.: Тоді вплинув. Розумієте, в мене і майстер, і директор люди (…) як Вам сказати ліпше (…) з розумом. Розуміючи, де я зараз і що роблю, вони закривали очі на те, що мене немає. Якщо (…) ну, перевірок не було, не до перевірок було. Але вони мене прикривали. Тоість, мене не буде, я там-то.
[01:39:39.06]
Був навіть випадок: я, розуміючи, що дні будуть важкими, просто на 4 дні тупо взяв відпустку за власний рахунок. Але оскільки в мене на штатній роботі розклад (…) я працюю двічі на тиждень (…) в мене була можливість працювати, не кидати роботу. В мене фактично така творчо-викладацька робота. Там (…) Я не дуже затиснений був часом. Так що Майдан (…) він зачепив, звичайно, але так, щоб дуже, ну просто, щоб я потім змушений був кинути роботу (…) Ні, такого не було. І робота на Майдан теж не впливала.
[01:40:23.05]
Ф.І.: Добре, дуже Вам дякую за інформацію. Було цікаво Вас послухати. До побачення.
Д.О.: Я маю надію, що там зайвої інформації нема. Розповів, ну, як було і як я бачив. На об’єктивність (…) Як бачив, так і розказував. Дякую Вам.
Ф.І.: Дякую.
[01:40:45.12]
